Для батьків

Гарний час - перерви!

Вправи для розвитку темпу читання

ВПРАВА 1. СЛОВА-ПОЛОВИНКИ

Завдання: за окремим фрагментом слова здогадатися, якою є його інша частина. Для цього потрібно написати 5-10 слів на паперових листках та розрізати їх на половинки. Перемішайте і запропонуйте дитині скласти з цих елементів слова. 

ВПРАВА 2. БУКСИР

Ця вправа передбачає спільне читання дитини з дорослим. Оберіть сторінку з книги, відзначте початок тексту. Читайте його про себе, водячи по рядках, які ви читаєте, пальцем. Завдання дитини - паралельно читати той самий текст, але вголос, слідкуючи за рухом вашого пальця. Таким чином дитина буде «підлаштовуватися» під швидкість т. зв. «буксира».

ВПРАВА 3. ЧИТАННЯ НА ЧАС

Виберіть текст, який учень буде читати протягом 1 хв. Як тільки час спливе, скажіть «стоп». Позначте місце у тексті, на якому учень зупинився. Повторіть читання спочатку, знову засікаючи 1 хв. За 2-им разом обсяг тексту буде більшим. Ця вправа дає змогу відразу побачити результат, і це надзвичайно мотивує учня ще більше удосконалювати свої навички читання. 

ВПРАВА 4. СТРИБОК-ЗУПИНКА

Дитина кладе руки на коліна, перед нею книга з текстом. Після вашої команди «стрибок» дитина починає читати. Команда «зупинка» означає вимогу зупинитися, підняти голову, заплющити очі та кілька секунд відпочити. Після команди «стрибок» учень очима має знайти у книзі місце, на якому зупинився, та продовжити читання. 

Скоромовки

Крокодил до крокодила
Припливав просити мила,
Бо набридло крокодилу
Умиватися без мила.

Бурі бобри брід перебрели,
Забули бобри забрати торби.

У зливу жахливу під кущем
Дуже змокли жук з джмелем.

Черепаха чаплю вечором
Пригощала чаєм з печивом.

Скриню зі скарбом
Знайшли карась із крабом.

Горох у городі виріс небувалий
Горобці город пограбували.

Миші в шафі шаруділи
Шість шарфів шерстяних з`їли.

Пильно поле пильнували,
Перепелів полювали.

Дзижчить під житом жвавий жук,
Бо жовтий він вдягнув кожух.

Семен сіно віз – не довіз.
Лишив сани, узяв віз.

Мишка раз прийшла до кішки,
Уклонилась кішці в ніжки,
Кішці – смішки,
Мишці – нітрішки.

Сів шпак на шпаківню,
Заспівав шпак півню,
Ти не вмієш так, як я,
Так як ти не вмію я.

Ведмедику, ледащо,
Вліз на пасіку нащо?
Буду джмеликом дзижчати,
Буду меду куштувати.

У діброві – дуби,
Під дубами – гриби,
Трава – між грибами,
Хмарки – над дубами.

А дідусь Опанас
Нам купив ананас.
Тож приходьте до нас –
Почастуємо вас.

Мавпенятко мовить: «Мамо,
Масла, моркви, маку мало.
Миска, мамочко, мілка,
Мало містить молока».

Ґава ґаву запитала:
– Ти на ґанок не літала?
– Не літала я на ґанок,
То й проґавила сніданок.

В горішнику горішенька
Горішками обвішана.
Оришка і Тимішко
Обтрушують горішки.

Для синків-молодців
Мати напекла млинців.
І хвалили молодці
Ті млинці на молоці

Про гіперактивність

Зміст

1. Що таке гіперактивний дитина
2. Чому діти бувають гіперактивними
3. Ознаки гіперактивного дитини
4. Як лікувати гіперактивність у дітей
5. Особливості виховання гіперактивної дитини: поради родителямт
6. Висновок

1. Що таке гіперактивний дитина

Коли мова заходить про дитячої гіперактивності, слід розуміти, що цей термін означає порушення нервової системи малюка, а значить це захворювання і воно повинно піддаватися лікуванню.

Іноді гіперактивність з’являється відразу при народженні дитини. Це стан не вважається заразним, скоріше воно має генетичну природу і виникає внаслідок деяких негативних чинників (наприклад, родова травма та інше).

Часто гіперактивність у дітей є ознакою того, що малюкам не вистачає уваги. Намагаючись звернути на себе увагу дорослих, вони витворяють часом самі незвичайні речі, можуть бути надто імпульсивними, непосидючими, і рідко замислюються про результати своєї поведінки. Таким дітям важко концентрувати увагу, вони гірше запам’ятовують різну інформацію, пізніше починають читати і мають певні складнощі у навчанні.

2. Чому діти бувають гіперактивними

Якщо ваша дитина являє собою згусток енергії і змусити його сидіти на місці вам не представляється можливим, значить, найімовірніше, у нього є синдром нестачі уваги і гіперактивності.

З одного боку, це не так уже й погано, психологи стверджують, що набагато страшніше, коли дитина абсолютно не проявляє активності і його звичайний стан – спокій. Наприклад, практично всі дошкільнята в дитячому саду і на ігровому майданчику ведуть себе жваво і бойко. Однак, якщо гіперактивність вашого малюка викликає деякі проблеми в школі, заважає йому навчатися, будувати відносини з однолітками, то виникає необхідність відвідати педіатра і невропатолорга.

Синдром гіперактивності у дітей є одним з найпоширеніших захворювань мозку і може тривати в підлітковому і дорослому віці.

Причиною того, що у дитини проявляється гіперактивність, може стати нездоровий спосіб життя матері під час вагітності (тютюн, алкоголь, наркотики), її нестабільний емоційний стан, надмірні переживання в цей період.

Також підвищений вміст цукру в крові матері має негативний вплив на формування синдрому гіперактивності у дитини.

У групу ризику потрапляють діти, в роду яких вже зустрічалися випадки гіперактивності або інших порушень психічного здоров’я. Екологічний фактор також має свій вплив на формування нервової системи малюка: токсичні речовини шкідливі як дитині в період внутрішньоутробного розвитку, так і після народження. Крім того, передчасні пологи теж негативно позначаються на стані дитини, коли його нервова система ще далека від досконалості і продовжує зазнавати зміни.

Підіб’ємо підсумок. До причин розвитку синдрому гіперактивності у дітей відносять:

§  шкідливі звички вагітної жінки;

§  надмірне споживання солодощів і підвищений рівень глюкози в крові;

§  токсини і токсичні речовини (екологічний фактор);

§  генетична схильність;

§  передчасні пологи, незрілий плід.

Дослідження мозку показали, що при синдромі гіперактивності у дитячому віці мозок дозріває за звичайної моделі, але із затримкою, в середньому, близько 3 років. Затримка розвитку найбільш яскраво проявляється в ділянках головного мозку, що беруть участь у процесах мислення, уваги і планування.

Більш пізні дослідження показали, що зовнішній шар мозку має уповільнене дозрівання в цілому. А його структура, що відповідає правильний обмін даними між двома половинами мозку показує аномальний характер росту. Ці затримки та порушення можуть лежати в основі розвитку синдрому гіперактивності у дітей.

. Ознаки гіперактивного дитини

Невнимательнсоть, непосидючість, надмірна рухливість та імпульсивність є основними симптомами психічного порушення у дитини. Багато батьки скажуть, що це цілком нормальна поведінка для всіх дітей дошкільного віку, і будуть праві. У нормі, дійсно, всі ці ознаки властиві й цілком здоровим дітям.

Для постановки відповідного діагнозу, дитина повинна мати симптоми захворювання протягом півроку і більше, причому вони повинні бути виражені більш чітко, ніж для дітей без порушень психіки того ж віку.

До симптомів гіперактивності можна віднести наступні:

·  Неуважність дитини. Як правило, гіперактивним дітям важко зосередитися на чомусь. Вони легко відволікаються, забувають уточнюючі деталі, часто переключаються з одного виду діяльності на іншу. Їм нудно займатися однією справою протягом певного періоду часу, вони важко сприймають будь-яку інформацію на слух, не можуть діяти за певними інструкціями. Через неуважність вони часто втрачають речі.

·  Дитина дуже рухливий, непосидючий. Йому важко сидіти на одному місці, він постійно знаходиться в русі. Виконання спокійних завдань, що вимагають посидючості і ретельності їм дається дуже складно, рівно, як і участь у тихих іграх.

·  Імпульсивність дитини. Такі діти дуже нетерплячі, нестримані, часто проявляють свої емоції, керуючись не розумом, а миттєвим поривом, в більш старшому віці вони можуть дозволяти собі недоречні зауваження, не усвідомлюючи результатів своєї діяльності. Діти постійно перебивають чужі розмови, нетактовно вклинюються в діалоги і діяльність інших людей та однолітків.

Більш докладно про те, що означає діагноз СДВ/СДУГ у дітей і як поводитися батькам, можна дізнатися з нашої статті: СДУГ-симптоми у дітей: що означає діагноз?
 

Гіперактивність, як правило, проявляється до семирічного віку. У немовлят ознаки порушення мають слабовиражений характер і помітити зможе тільки досвідчений фахівець.

дітей до року симптоми виражені не так яскраво, але, якщо придивитися до малюка уважніше, можна помітити.

Діти до року виявляють синдром гіперактивності у підвищеному занепокоєнні, погано засинають і тривожно сплять, часто у них збиваються біоритми. У таких малюків часто спостерігається підвищення м’язового тонусу, трапляються часті блювоти з-за поспіху під час годування.

Гіперактивні діти не люблять, коли їх сповивають і всіляко «виявляють» своє невдоволення. Вони примхливі і вперті, прагнуть швидше оволодіти вмінням сидіти, повзати, ходити та інше. Їм притаманне почуття страху, навчившись ходити, вони носяться, не побоюючись падінь і ударів. Найбільш яскраво це проявляється в молодшому дошкільному віці.

Дізнатися про причини дитячих примх і як з ними боротися, можна тут: Вередлива дитина: що робити?

Дізнатися про те, як допомогти дитині впоратися з невротичним розладом, можна з нашої статті: Що робити, якщо дитина нервовий і неслухняний: причини дитячого неврозу

4. Як лікувати гіперактивність у дітей

В даний час лікування гіперактивності здійснюється шляхом застосування низки процедур і медикаментів, спрямованих на зменшення симптомів синдрому. Лікування включає в себе лікарські препарати, різні види психотерапії, дієти та комбінації методів.

Для лікування гіперактивності у дітей медикаментозним або традиційних методів використовуються стимулятори, які підтримують діяльність головного мозку, тренуючи пам’ять і увагу.

Призначення стимулюючих препаратів здатні зменшити симптоми гіперактивності, знизити імпульсивність дитини, поліпшити здатність зосереджуватися на конкретній задачі. Ліки також можуть поліпшити фізичну координацію. Приймати лікарські препарати слід тільки під пильним контролем лікаря.

Слід зазначити, що подібні ліки не лікують саму гіперактивність, а лише контролюють її симптоми. Однак на тлі їх прийому спостерігається позитивна динаміка в поведінці і життєдіяльності дитини.

Важливим є і те, як харчується дитина. Дієтичні дослідження показують, що гіперактивні діти споживають великі кількості солодощів і цукру. Надлишок глюкози, відсутність збалансованої дієти часто призводить до аномального процесу метаболізму у дітей. Експерти рекомендують аналізувати продукти харчування, які їдять ваші діти, щоб з’ясувати, чому деякі з них провокують розвиток гіперактивності, роблячи дитини примхливим і дратівливим

Батьки повинні розуміти, що для зростаючого організму вкрай важливо отримувати всі необхідні вітаміни і мінерали.

Для початку слід збільшити кількість Омега-3 жирів в раціоні дитини. Омега-3 мають заспокійливий ефект для багатьох дітей з синдромом гіперактивності. А відсутність у харчуванні корисних речовин негативно позначаються на розвитку мозкових структур, стан пам’яті, рівні запам’ятовування, уваги та інше.

Необхідно включати в раціон харчування дитини свіжі овочі, знежирені або нежирні кисломолочні продукти (йогурт, кефір, сир), сири, приготовані зі знежиреного молока. Зменшити споживання цукру можна, запропонувавши дитині свіжі, заморожені або сушені фрукти або ягоди.

Печива краще замінити крекерами з цільнозерновий борошна, збільшити споживання каш із злаків.

З традиційних солодощів можна залишити темний шоколад, він містить менше цукру, ніж молочний. Це дозволить знизити рівень адреналіну і норадреналіну в крові, які роблять дітей нервовими і схвильованими. Морозиво краще вибирати ванільне, оскільки цей компонент відомий своїми заспокійливими властивостями.

5. Особливості виховання гіперактивної дитини: поради батькам

Як би банально не звучало, але гіперактивні діти потребують підвищеної уваги до себе, розуміння з боку батьків, вихователів у дитячих дошкільних закладах і педагогів у школі. Від цього залежить і емоційно-психічний стан дитини, і її успіхи в навчанні та засвоєнні нового матеріалу.

Основною вимогою, що пред’являються до батьків гіперактивних дітей є прояв любові і турботи про малюка. Діти повинні чути, що їх люблять і цінують.

Існують деякі рекомендації або педагогічні правила, рекомендовані психологами та фахівцями з виховання гіперактивних малюків для полегшення стану як їх самих, так і їх родичів. Їх не так багато, тому будь-який батько в змозі запам’ятати їх і застосовувати на практиці. Розглянемо їх.

·  З дитиною важливо встановити контакт, звертаючись до нього з якимось проханням, необхідно дивитися йому в очі, а не звертатися «до стіни». Якщо слова малюкові не достатньо, батько повинен доторкнутися, повернути дитину до себе. Потрібно прибрати все, що може поміщати контакту (іграшки, музика, телевізор тощо).

·  Закон постійності правил. Існують правила поведінки і вони завжди постійні. Ці правила повинні бути зрозумілими для дитини, конкретними та здійсненними.

·  Порядок і безпека. Для гіперактивних дітей правила надзвичайно важливо. Батьки повинні зробити все, щоб максимально убезпечити малюка.

·  Режим у всьому. Чим частіше з гіперактивною дитиною повторювати звичних йому розпорядок дій, тим краще це буде позначатися на його стані. Навіть якщо це вихідний, необхідно прагнути дотримуватися режиму дня, це допоможе йому краще адаптуватися в суспільстві.

·  Батьки досить часто лають своїх дітей, настільки часто, що іноді зовсім перестають помічати якісь дитячі успіхи. Між тим, для гіперактивних дітей (та й для звичайних теж) дуже важливо, щоб батьки хвалили їх за якісь, хоч і незначні, успіхи. Особливо важливий олімпійський принцип для гіперактивних дітей – не перемога, а участь.

·  Завдання батьків знайти у дитини ті особливості, в яких він проявляється найкращим чином і розвивати ці здібності (танці, гімнастика, малювання, ліплення, спів і так далі).

·  Надлишок енергії потрібно вміти направляти в потрібне русло.

6. Висновок

Підводячи підсумки, слід сказати, що дуже важливим аспектом у вихованні гіперактивних дітей є позиція батьків. Від того, наскільки вони відкриті для спілкування з дитиною, наскільки уважні до його проблем та інтересів, залежить, як малюк впорається з порушенням своєї психіки, наскільки легко йому буде вчитися в школі і адаптуватися в соціумі.

Термін «гіперактивна дитина» вже не новий для вихователів дитячих садків та шкіл, та й в сім'ях надмірно рухливих дітей обдаровують цим визначенням. Що стоїть за цим складним словом і як допомогти батькам і самому малюкові?

Сьогодні діагноз «гіперактивність з синдромом дефіциту уваги» офіційно ставиться майже кожній другій дитині, яка потрапила на прийом до психолога. Як правило, діагноз ставиться зі слів батьків про надмірну рухливості і нервування малюка, про те, що з ним неможливо впоратися і його складно заспокоїти. На ділі виявляється, що все це ознаки не стільки неврології, скільки педагогічної безпорадності дорослих, які навіть звичайних активних дітей схильні віднести до групи гіперактивних.

Що значить гіперактивна дитина?

Гіперактивні діти привертають загальну увагу своєю невгамовною рухливістю, дратівливістю, невмінням зосередитися. Найчастіше вони просто виводять з себе батьків і всіх оточуючих. Гіперактивна дитина — справжнє випробування для родини. Її небезпечно і на хвилину залишити без нагляду — розетки, окріп, зла собака, каналізаційні люки просто магнітом ваблять їх до себе, вони знаходять біду там, де її без проблем можна обійти. Стороннім людям така поведінка може здатися наслідком невихованості і розбещеності. Проте в дійсності вона може означати серйозні порушення в нервовій системі малюка.

Дуже часто такі діти розвиваються набагато швидше за своїх однолітків, чим радують по початку батьків. Але до 3–4 років стає помітно, що малюкам важко сконцентруватися на якийсь одній дії, вони швидко переключаються на інше. Висидіти шкільний урок для такої дитини — справжня мука. Вона весь час встає, відволікається, розмовляє.

Причини гіперактивності

·                     генетична схильність (спадковість),

·                     особливості роботи головного мозку,

·                     органічні ураження центральної нервової системи,

·                     складна вагітність (токсикоз, нервові стреси матері, застосування жінкою лікарських препаратів, захворювання внутрішніх органів матері),

·                     важкі пологи і пологові травми,

·                     інфекційні хвороби дитини в перші роки життя,

·                     алкоголізм і наркоманія батьків,

·                     придбана гіперактивність можлива при неправильному вихованні.

Ознаки гіперактивності дитини

Перші ознаки гіперактивності стають помітні разом з піками психомовного розвитку: 1–2 роки, коли закладаються навички мови, 3 роки — активно поповнюється словниковий запас, 6–7 років — формуються навички читання та письма.

Основною ознакою гіперактивності, як правило, є підвищена рухова активність, яка зникає до підліткового віку. Однак імпульсивність і дефіцит уваги залишається у 70% підлітків і у 50% дорослих. Серед основних ознак гіперактивності наступні:

·                     постійна рухливість,

·                     імпульсивність,

·                     неможливість сконцентруватися на чомусь одному, відволікання,

·                     занепокоєння, капризи, плаксивість,

·                     заперечення всього (негативізм),

·                     агресивність,

·                     підвищений м'язовий тонус,

·                     неспокійний сон,

·                     неуважність,

·                     підвищена збудливість.

Лікування та допомога при гіперактивності

З гіперактивною дитиною складно, тому необхідно виробити певну стратегію, в чому допоможе консультація лікаря-невропатолога і суворе дотримання всіх його рекомендацій. Обмежте в середовищі дитини телевізор і комп'ютер, більше бувайте з нею на свіжому повітрі і займіть її активними іграми. Коли в родині є дитина з таким неврологічним розладом, то ні про які сварки і розмови на підвищених тонах в її присутності й мови бути не може. Батьки гіперактивного малюка повинні розумно організувати його дозвілля.

Багато батьків таких складних дітей бачать порятунок в спортивних секціях. Однак слід пам'ятати, що фізичні та емоційні перевантаження можуть лише погіршити ситуацію, тому тут потрібна пильна увагу і спостереження за поведінкою дитини.

Найважливіше для гіперактивних дітей — оточити їх любов'ю і турботою, спокійною і рівною атмосферою. І пам'ятайте — ніяких зайвих строгостей і заборон.

Виховання психологічно стійких дітей

Психологічно стійкі діти готові до викликів, які їм щодня приносить життя. Вони здатні ефективно вирішувати проблеми, повноцінно відновлюватись після невдач і компетентно долати труднощі. Допомагаючи дітям формувати психологічну стійкість, ми озброюємо їх умінням для вирішення життєвих проблем – як великих, так і малих.

Психологічно стійкі діти не виявляють грубості, не пригнічують свої емоції. Вони не стають упертими та ставляться до інших людей доброзичливо. Психологічно стійкі діти працюють над своєю гнучкістю, адаптивністю, здатністю швидко відновлювати душевні й фізичні сили та сміливо і впевнено розкривати свій потенціал.

Допомога дитині в розвитку психологічної стійкості вимагає тристороннього підходу: навчання змінювати негативні думки на більш реалістичні, контролювати свої емоції таким чином, щоб вони не контролювали саму дитину, демонструвати приклади ефективної поведінки незалежно від обставин.

Є кілька виховних стратегій, методів дисципліни та навчальних підходів, які можуть допомогти дітям стати сильніше. У цій статті пропонуються десять стратегій допомоги дитині в розвитку психологічної стійкості.

1. Працюйте над формуванням конкретних навичок

Дисципліна повинна полягати не в покаранні, а в навчанні. Розглядайте погану поведінку вашої дитини як можливість навчити її конкретних навичок, таких як вирішення проблем, контроль над спонуканнями й самодисципліна. Вони допоможуть дитині вести себе більш ефективно навіть у тих ситуаціях, коли вона зіштовхується зі спокусою, важкими умовами та складними невдачами.

2. Дозволяйте дитині робити помилки

Дозвольте дитині отримувати важливі життєві уроки, здійснюючи власні помилки. Розкажіть їй, що помилки є частиною процесу навчання, і тому не треба соромитись або відчувати незручність, коли ти зробив щось не так. Коли це безпечно, дайте дитині відчути наслідки її помилок. Порозмовляйте про те, як наступного разу уникнути повторення аналогічної помилки.

3. Запобігайте негативному мисленню

Діти не можуть почувати себе психологічно стійкими, якщо займаються самознищенням, перевантажуються тривожними думками або роблять похмурі прогнози. Учіть дитину вміти приборкувати свої негативні думки, думати більш реалістично й навіть позитивно. Оптимістичний погляд на неминучі життєві труднощі допомагає дітям максимально розкрити свій потенціал.

4. Допомагайте дитині зустрітись зі своїми страхами

Якщо ваша дитина уникає робити те, що вважає страшним, вона ніколи не отримає впевненості у своїй здатності справлятись зі стресом. Якщо вона боїться темряви чи пробувати щось нове, допомагайте їй мужньо долати свої страхи. Коли діти успішно справляються зі своїми страхами, вони здатні з упевненістю виходити за межі своєї зони комфорту та ставати ще сильнішими.

5. Дозволяйте дитині відчувати дискомфорт

Хоча бажання прийти на допомогу дитині в той момент, коли вона зазнає труднощів, цілком природне, порятунок від усіх бід тільки зміцнить її почуття безпорадності. Якщо ваша дитина засмучується з приводу домашньої роботи з математики або щосили намагається вирішити суперечку з другом, дозвольте їй пережити певний дискомфорт і дайте можливість вирішити проблеми самостійно. Діти розвивають психологічну стійкість тоді, коли вчаться справлятись зі своїми емоціями.

6. Зосередьте увагу на формуванні характеру дитини

Для прийняття правильних рішень дітям потрібні стійкі моральні орієнтири. Намагайтесь прищеплювати дитині справжні цінності. Створюйте можливості для життєвих уроків, які будуть систематично підкріплювати значення ваших ціннісних переконань. Наприклад, підкреслюйте важливість чесності та співчуття, а не перемоги за будь-яку ціну. Діти, які розуміють значення моральних цінностей, частіше приймають раціональні рішення – навіть коли інші не згодні з їхніми діями.

7. Зробіть подяку пріоритетом

Подяка – чудові ліки від жалю до себе й інших шкідливих звичок, що заважають дитині стати психологічно стійкою. Допомагайте дитині помічати все позитивне, що є у світі, щоб навіть у найгірші свої дні вона знала, що їй є за що відчувати глибоку вдячність. Подяка може покращити настрій дитини і спонукати її до превентивного вирішення проблем.

8. Утверджуйте особисту відповідальність

Розвиток психологічної стійкості передбачає прийняття особистої відповідальності. Коли дитина робить помилку або погано себе веде, дозволяйте їй пояснювати мотиви своєї поведінки, але не дозволяйте виправдовуватись. Робіть зауваження, якщо вона намагається звинувачувати інших у тому, що вона думає, відчуває або як поводиться.

9. Учіть дитину навичок управління емоціями

Розвиток психологічної стійкості вимагає чіткого усвідомлення дітьми своїх емоцій. Не треба придушувати свої почуття, але необхідно вибирати здорові способи управління ними. Учіть дитину справлятись із неприємними емоціями, такими як гнів, печаль і страх. Коли діти розуміють власні почуття і знають, що робити з ними, вони стають краще підготовленими до вирішення проблем.

10. Демонструйте психологічну стійкість на власному прикладі

Кращий спосіб спонукати дитину до розвитку психологічної стійкості – це демонструвати їй свою власну психологічну стійкість, а не тільки розповідати про неї. Кажіть про свої особисті цілі й показуйте дитині, що ви вживаєте заходи, щоби ставати сильніше. Зробіть самовдосконалення та психологічну стійкість життєвим пріоритетом, уникайте дій і вчинків, яких не дозволяють собі психологічно стійкі батьки.

11 ПРАВИЛ, ЯКІ НАВЧАТЬ ДІТЕЙ ЛЮБИТИ КНИГИ ЗМАЛКУ

Від того, як батьки читають своїм дітям з перших днів, залежить, чи полюблять вони книжки, і наскільки готовими вони будуть одного дня навчитися читати самостійно.

11 порад, які зроблять ваше читання з малюком цікавим та мотивуючим.

1. Читайте книжки з багатими ілюстраціями

Зрозуміло, що найменш корисними для дитини до 5 років будуть книжки з простими фото, а не ілюстраціями. Порівняно з ілюстрованими виданнями вони не дають стільки приводів для розмов, які є вкрай важливими для розвитку дитини, розповідають фахівці з неприбуткової організації Parent-Child Home Program, яка допомагає вчитися вдома дітям із малозабезпечених сімей.

2. Ставте дитині запитання за малюнками

Діти у віці від 16 до 24 місяців щодня додають більше слів до своїх умовних словничків, ніж у будь-який інший період. Перші і найпростіші для них слова з книжкових ілюстрацій — собака, дерево. Якщо бачите малюнок собаки, запитайте дитину: “Чи бачиш ти собаку?” “Якого він кольору?” “Що собака робить?”. Базове знання іменників допоможе дітям запам’ятовувати інші частини мови швидше. Скоро собака перетвориться на коричневого собаку, а потім на Коричневий собака біжить.

3. Обіймайте малюка, коли ви разом читаєте

Це допоможе малюкові асоціювати читання з близькими стосунками та комфортом. Ваша поведінка також дозволить дитині почуватись упевнено, читаючи вголос у шкільному класі — це те, чого вимагають від вихованців вже у дитсадках.
4. Діліться знаннями про очевидне

Вказуйте дітям на речі, які вам, як дорослому, здаються очевидними. Назвіть ім’я автора і розкажіть про нього, покажіть дитині, як тримати книжку, продемонструйте, як ви читаєте речення зліва направо, і як це — перегортати сторінки. Знаючи ці базові кроки читання дитина зможе простіше розпочати читати самостійно, коли буде готовою.

5. Співставляйте фантазію письменника з реальним життям

Якщо ви читаєте книжку про Сьюзі, яка йде до магазину, поговоріть з малечею про той випадок, коли ви ходили разом до магазину. Поставте прості запитання (хто, що, де та чому) дітям до 3 років, щоб розпочати діалог. Пов’язуючи події у книзі з реальними, ви спрощуєте дитині процес запам’ятовувати книжку і нові слова.

6. Використовуйте читання як привід до розмови

Насправді, не так важливо, чи прочитаєте ви дитині книжку повністю. Що справді має значення — це розмова, яка відбувається між вами під час читання. Батьки, які відповідають на запитання (навіть коли ті знаються безкінечними!), і можуть повертатися до подій у книжці, чи забігати наперед, розвивають у дітей когнітивні здібності та полегшують соціальну адаптацію у справжньому світі.

Нехай розмова розпочнеться із ваших запитань до ілюстрацій.

7. Не бійтеся імітувати голоси чи видавати смішні звуки

Мууу! Ба-бах! Мяяяяууу. Можливо, вам і буде ніяково гавкати, скавчати і кудахкати, однак вашій дитині потрібно чути ці звуки. А ще їм подобається бачити вас кумедними. Різноманіття звуків та голосів допомагають дитині розпізнавати фонеми, які складаються у слова, тож вона швидше заговорить повними словами.
8. Читайте інтерактивні книжки з дітьми до 2 років
Книжки з текстурою, незвичними конструкціями, вирізаними героями чудово підійдуть дітям з коротким сфокусованим інтересом, бо вони мотивують малих бути зацікавленими та відчувати себе частиною процесу. Спробуйте читати дітям спочатку інтерактивні, а вже потім прості ілюстровані книжки, щоб їм сподобалося читання обох видів.

9. Ставте запитання на передбачення подій

“Як гадаєш, що робитиме миша, коли наведе безлад? Що Гарольд намалює наступним?”. Так ви просите дитину передбачити, що відбудеться в історії далі, або пропонуєте згадати, що вже сталося, і цим допомагаєте вчитися читати самостійно.

Пізніше, коли малюк візьме до рук книжку з розділами, він без проблем згадає, де зупинився. Це базове вміння робить читання веселим — скажіть, кому з дітей не сподобається можливість передбачити закінчення? Воно також дозволить дитині стати кращим оповідачем.

10. Використовуйте ілюстрації, щоб розповісти про кольори, форми та число

Знання про те, як треба рахувати, не менш важливе, ніж вміння читати. Одна справа, коли дитина рахує від 1 до 10 подумки, зовсім інша — коли вона може розпізнати форми, кольори та числа у реальному світі. Через розмову під час читання (Скільки яблук у кошику?), ви допомагаєте зрозуміти числа та інші математичні асоціації, а це — підвалини розуміння математичних проблем у майбутньому.

11. Дозвольте дитині керувати читанням

Якщо ви змушуєте дитину сидіти з книжкою, вона думатиме про читання, як про покарання. Натомість стежте за увагою дитини. Коли вона втрачає інтерес, може бігати по кімнаті, але повернеться до книжки за кілька хвилин. Не здавайтеся, коли малюк втікає, або йому нудно. Читайте далі і коментуйте історію для себе. Найчастіше, діти повертаються з цікавості.

ЛЕКЦІЯ «ГІПЕРАКТИВНА ДИТИНА В ШКОЛІ»

ЛЕКЦІЯ «ГІПЕРАКТИВНА ДИТИНА В ШКОЛІ»

Перш за все, розтлумачимо термін «гіперактивний». У перекладі з латини «активний» означає діяльний, дієвий, а грецьке слово «гіпер» свідчить про перевищення норми. Гіперактивність у дітей виявляється у дітей невластивими для нормального, відповідного віку, розвитку дитини, неуважністю, імпульсивністю, постійними відволіканнями від об'єкта уваги. За даними психолого-педагогічної літератури, для ха­рактеристики таких дітей використовують терміни: рухливі імпульсивні, живчики, вічні двигуни тощо.

Деякі автори використовують і такі словосполучення, як моторний тип розвитку, діти з підвищеною активністю. За даними спеціалістів, майже половина дітей страждає на так звану гіперактивність. Не лише у нашій країні, а й по всьому світу кількість таких дітей постійно збіль­шується. Якщо дитина гіперактивна, то труднощі спіткають не лише ЇЇ, а і її оточенню батьків, однокласників, учителів ... Такій дитині необхідна своєчасна допомога, інакше в подальшому може сформуватися асоціальна і навіть психопатична особистість: відомо. Що серед малолітніх право­порушників значний відсоток становлять гіперактивні діти.

Що ж таке гіперактивність по суті, і як ми, дорослі, повинні скори­гувати свою поведінку, щоб допомогти процесу соціалізації гіперактивних людей? Під гіперактивністю розуміють надзвичайно неспокійну фізичну і розумову активність у дітей. Лікарі вважають, що гіперактивність є на­слідком досить незначного ураження мозку, яке не можна визначити за допомогою діагностичних тестів. Говорячи мовою науки, ми маємо справу з мінімальною дисфункцією. Ознаки гіперактивності виявляються у ди­тини вже в ранньому дитинстві. В подальшому її емоційна нестійкість і агресивність часто призводять до конфліктів у сім'ї та школі.

Найяскравіші прояви гіперактивності можна спостерігати у дітей стар­шого дошкільного і молодшого шкільного віку. В цей період відбувається перехід до провідної - навчальної діяльності, і через це збільшується інтелектуальне навантаження: від дітей вимагають вміння концентру­вати увагу на тривалішому, ніж раніше, проміжку часу; доводити почату справу до кінця; прагнути до певного результату. Саме в умовах тривалої і систематичної діяльності гіперактивність переконливо заявляє про себе. Батьки раптом виявляють чисельні негативні наслідки непосидючості, неорганізованості, надмірної рухливості своєї дитини, і, занепокоєні цим, шукають контактів із психологом.

Психологи виділяють наступні ознаки, які є діагностичними сим­птомами гіперактивних дітей.

·  Неспокійні рухи в кистях і стопах. Сидячи на стільці, корчиться, вихиляється.

· Не може спокійно всидіти на місці, коли цього від нього вима­гають. 

· З легкістю відволікається на сторонні стимули.

· Не може дочекатися своєї черги під час ігор, свят, занять та в різних. інших аналогічних ситуаціях в колективі.

· На запитання зазвичай відповідає, не замислюючись, не дослухавши їх до кінця.

· Під час виконання запропонованих завдань має ускладнення (не пов'язані з негативною поведінкою або недостатністю розуміння).

· Докладає великих зусиль, щоб зберегти увагу під час виконання завдань або ігор.

· Часто переходить від однієї незавершеної дії до іншої.

· Не може гратися тихо, спокійно.

· Балакучий.

· Часто заважає іншим, чіпляється до оточуючих, наприклад, втручається в ігри інших дітей.

· Часто складається враження, що дитина не слухає адресованих до неї звернень.

· Часто губить речі, що є необхідними в школі, вдома, на вулиці.

· Іноді здійснює небезпечні дії, не замислюючись про наслідки, але пригод або гострих відчуттів спеціально не шукає.

Всі ці ознаки можна згрупувати за такими напрямками:

· надмірна рухлива активність;

· імпульсивність;

· відволікання - неуважність.

Діагноз вважається правомірним, якщо мають місце, принаймні, 8 із наведених вище симптомів. Так, маючи досить непогані інтелектуальні здібності, гіперактивні діти відзначаються недостатністю мовленнєвого розвитку і тонкої моторики, зниженим інтересом до набуття інтелектуальних навичок, малювання, мають деякі інші відхилення середніх ВІКОВИХ характеристик, що призводить до відсутності у них інтересу до систематичних і таких, що потребують уваги занять, а отже і до навчальної діяльності. 

За даними психологів, гіперактивність серед дітей віком від 7 до 11 років у середньому становить 16,5 %, серед хлопчиків – 22%, серед дівчаток ­близько 10 %. Чому гіперактивних хлопчиків значно більше, ніж дів­чаток?

Причини можуть бути такі: більша вразливість мозку плодів чоловічої статі відносно різних видів патології вагітності й пологів, унаслідок яких страждає мозок, що розвивається. Можливо, свою роль відіграють функ­ціональні та генетичні фактори. Крім того, вважають, що менший ступінь функціональної асиметрії у дівчаток створює більший резерв для компен­сації порушень тих або інших вищих психологічних функцій. Можливо на дівчаток більше тиснуть норми соціальної поведінки, що з дитинства вселяють в них слухняність. Щоб «розрядитися», дівчинка може просто поплакати, тоді як хлопчик в аналогічній ситуації, скоріш за все, буде «бі­гати по стелі». Проблеми дітей, які мають порушення поведінки, пов'язані з ними труднощі у навчанні у наш час є особливо актуальними. Постійно збуджені, неуважні, непосидючі й галасливі, - такі діти приковують до себе увагу вчителя, якому необхідно стежити, щоб вони спокійно сиділи, виконували завдання, не заважали однокласникам. Ці школярі на уроці постійно зайняті своїми справами, їх важко втримати на місці, змусити вислухати завдання і, тим більш, виконати його до кінця. Вчителя вони «не чують», все гублять, все забувають. Вони є «незручними» для вчи­телів завдяки своїй надмірній активності й імпульсивності. Та оскільки сучасна школа являє собою систему норм, правил, вимог, що регламен­тують життя дитини, то можна говорити про існуючу систему навчання, як про непристосовану до роботи з гіперактивними дітьми.

Саме тому останні роки проблеми ефективності навчання гіперак­тивних дітей стає все більш актуальною і такою, що її обговорюють пе­дагоги і шкільні психологи. Ще кілька років тому у початкових класах гіперактивних дітей було 1-2 на клас, а зараз до цієї групи потрапляють вже близько 20-30 % учнів. І цей відсоток постійно збільшується. При всіх існуючих проблемах поведінки інтелектуальної функції гіперактивної дитини не порушені, і такі діти здатні успішно засвоювати програмний матеріал загальноосвітньої школи за умови відповідності вимог шкіль­ного середовища до можливості дитини. Однак сама система навчання особливо на перших етапах перебування гіперактивних дітей у школі: є для них психотравмуючою і такою, що призводить до виникнення у цих дітей дезадаптивних станів.

Так, гіперактивні діти - молодші школярі - мають підвищену по­требу у русі, що суперечить вимогам шкільного життя, оскільки шкільні правила не дозволяють їм вільно рухатися під час уроку і навіть під час перерви. А висидіти за партою 4-6 уроків по 45 хвилин поспіль для них завдання непосильне. Саме тому вже через 15-20 хвилин від початку уроку гіперактивна дитина не в змозі висидіти за партою спокійно. Цьому сприяє брак рухливості на уроці, відсутність зміни форми діяльності на уроці і впродовж  дня.

Наступною проблемою є протиріччя між імпульсивністю в поведінці дитини і нормативністю стосунків на уроці, що відображається в невід­повідності поведінки дитини до встановленої схеми: запитання вчителя - відповідь учня: Гіперактивна дитина, зазвичай, не чекає, доки вчитель дозволить їй відповідати. Вона найчастіше починає відповідати, не до­слухавши запитання і часто вигукує з місця.

Гіперактивним дітям властива нестійка працездатність, що є при­чиною збільшення кількості, помилок В усних відповідях та під час вико­нання письмових завдань тоді, коли настає стан втомленості. А фіксована (cтaндapтна) система оцінювання знань, умінь і навичок, що прийнята в сучасній школі, виконує не скільки функцію регулювання, скільки санкціонування для дитини, оскільки збільшення у зв'язку із стомленням кількості помилок призводить до збільшення кількості зауважень і нега­тивних оцінок з боку вчителя, що сприймається дитиною як негативне оцінювання себе в цілому, а не як оцінювання своєї роботи.

Навички читання і письма у гіперактивної дитини значно нижчі ніж .в однолітків, і не відповідають її інтелектуальним здібностям. Письмові роботи виконуються неохайно з помилками від неуважності. При цьому дитина не схильна прислухатися до порад дорослих. Спеціалісти вважають, що справа тут не лише у порушенні уважності. Труднощі формування навичок письма і читання нерідко виникають як результат недостатнього розвитку координації рухів, здорового сприйняття, мов­леннєвого розвитку. Система подання навчального матеріалу в школі являє собою, перш за все, педагогічний монолог, який потребує від ди­тини уважного прослуховування і виконавчої поведінки, тоді як гіперак­тивним дітям потрібні, перш за все, візуальні й тактильні опори під час здобування інформації, Таким чином, можна говорити про невідповідність способів подання навчального матеріалу до багатоканального його сприйняття гіперактивною дитиною.

І ще одна особливість шкільного середовища, що не дозволяє гі­перактивним дітям почуватися комфортно, - це відсутність ігрового простору в школі, тоді як для цих дітей він є необхідним, оскільки до­зволяє організувати ігри для зняття статичної напруги, обігрувати агре­сивність, корекцію механізмів емоційного реагування, розвиток навичок соціальної поведінки. А оскільки в школі такий простір не визначений то гіперактивні діти вибудовують його не завжди там, де це вважається припустимим, і, отже, знову не відповідають вимогам, що їх висуває шкільне життя.

Проблеми гіперактивних дітей не розв'язуються миттєво та однією людиною. Ця комплексна проблема потребує уваги як батьків, так і лі­карів, педагогів і психологів. До того ж, медичні, психологічні і педаго­гічні завдання подекуди так перекликаються, що між ними неможливо провести розподільну лінію.

Початкове визначення лікарем-невропатологом або лікарем­-психіатром діагнозу і медикаментозної терапії доповнюється психоло­гічною і педагогічною корекцією, що визначає комплексний підхід до проблем гіперактивної дитини і може гарантувати успіх у подоланні ба­гатьох негативних проявів даного синдрому.

Збагатити та урізноманітнити емоційний досвід гіперактивної ди­тини, допомогти ЇЙ опанувати елементарні дії самоконтролю і тим самим пом'якшити прояви підвищеної рухливої активності - означає змінити її взаємини з близькою дорослою людиною, і, перш за все, з мамою. Цьому будуть сприяти будь-які дії, будь-яка ситуація, подія, що спрямовані на

поглиблення контактів, їх емоційне значення.     . ,

Під час виховання гіперактивної дитини близькі повинні уникати двох крайностей:

· з одного боку, проявів надмірної жалості й вседозволеності;

·  з іншого - висування надмірних вимог, які дитина неспроможна ви­конати, у поєднанні з надмірною пунктуальністю, жорстокістю і санкціями (покараннями).

Часта зміна вказівок і коливання настрою батьків більш негативно впливають на таких дітей, ніж на інших. Супутні порушення у поведінці піддаються корекції, але процес покращення стану дитини потребує за­звичай тривалішого часу і наступає не одразу. Звичайно, зазначаючи про важливість емоційно насиченої взаємодії дитини з близької дорослою лю­диною і розглядаючи атмосферу в сім'ї як умову закріплення, а подекуди навіть і виникнення гіперактивності як способу поведінки дитини, ми не виключаємо, що свій негативний внесок у формування гіперактивності можуть привнести також хвороба, травма або їх наслідки.

Останнім часом деякі вчені пов'язують гіперактивну поведінку з наявністю у дітей так званих мінімальних мозкових дисфукцій тобто вродженого нерівномірного розвитку окремих функцій мозку, що спри­чинені патологією вагітності, ускладненням під час пологів, вживанням алкоголю, палінням батьків тощо. Однак, у наш час прояви гіперактив­ності у дітей є досить розповсюдженими і не завжди, як стверджують фізіологи, пов'язані з патологією. Нерідко деякі особливості нервової системи дітей через незадовільне виховання і умови життя є лише фоном, що полегшує формування гіперактивності як способу реагування у дітей на несприятливі умови.

Які рекомендації надають психологи батькам гіперактивної дитини, тим самим допомагаючи їм у вихованні?

Перша група рекомендацій стосується зовнішніх проявів у поведінці близьких дитині дорослих людей .

·  Намагайтеся, по можливості, стримувати свої бурхливі афекти, особ­ливо якщо Ви засмучені або незадоволені поведінкою дитини. Емо­ційно підтримуйте дитину у всіх спробах конструктивної, позитивної поведінки, якими б незначними вони не були. Виховуйте у собі ін­терес до того, щоб якомога глибше пізнати і зрозуміти дитину.

·  Уникайте категоричних слів і висловлювань, жорстких оцінок, до­корів, погроз, які можуть призвести до створення напруги і викли­кати конфлікт у сім'ї. намагайтеся якомога рідше говорити НІ, НЕ­МОЖНА, ПРИПИНИ - краще спробуйте переключити увагу дитини, а якщо вийде, зробіть це легко, з гумором.

. • Стежте за своїм мовленням, намагайтеся говорити спокійним голосом.

Гнів та обурення погано контролюються. Висловлюючи невдоволення, не маніпулюйте почуттями дитини і не принижуйте її.

Друга група рекомендацій стосується організації середовища і умов праці дитини в сім'ї.

• Якщо є можливість, виділіть для дитини кімнату або її частину для занять, ігор, усамітнення. В оформленні бажано уникати яскравих кольорів, складних композицій. На столі і поблизу дитини не має бути предметів, які відволікають увагу. Гіперактивна дитина сама неспроможна зробити так, щоб ніщо стороннє її не відволікало.

· Організація усього життя повинна діяти на дитину заспокійливо. Для цього разом із нею укладіть розпорядок дня і виявляйте гнучкість та наполегливість щодо його виконання.

· Визначте для дитини коло обов'язків, а їх виконання тримайте під постійним спостереженням і контролем, і ще не занадто жорстоким. Частіше відзначайте та заохочуйте зусилля дитини, навіть якщо ре­зультати далекі від досконалості.

Третя група рекомендацій спрямована на активну взаємодію дитини з одним із батьків або іншою близькою дорослою людиною, на розвиток здатності як дорослої людини, так і дитини відчувати один одного, збли­зитися емоційно. Тут незамінною є найважливіша для дітей діяльність ­гра, оскільки вона є близькою і зрозумілою для дитини. Використання ж емоційних впливів, що містяться в інтонаціях голосу, міміці, жестах, формі реагування дорослого на свої дії і дії дитини надасть обом учас­никам велике задоволення.

Не опускайте рук! Любіть Вашу норовисту дитину, допомагайте їй стати успішною, здолати шкільні труднощі.

Коли стає зовсім важко, пригадайте, що до підліткового віку, а у де­яких дітей - і раніше, гіперактивність зникає.

За спостереженням більшості лікарів і психологів, загальна рухлива активність із віком зменшується, а виявлені невротичні зміни поступово нівелюються. У мозку дитини з'являються зв'язки, яких не було, або вони були порушені. Важливо, щоб дитина підійшла до цього віку без вантажу негативних емоцій і комплексів неповноцінності. Отже, якщо у Вас гіперактивна дитина, допоможіть їй, все - у Ваших руках. 

КОЖНА ДИТИНА - ГЕНІЙ
(уривки з інтерв'ю відомої викладачки музики, диригента та авторки унікальної педагогічної методики Констанції Фортунато)

Констанція особисто проводить музично-освітні проекти для дітей по всьому світові - в рамках своєї благодійної організації Music Camp International. Заняття проходять у формі денних таборів, де учасники у віці 11-15 років вчаться грати на кількох музичних інструментах, співати хором і виконувати класику.
На шостий день діти дають фінальний концерт, нерідко – з симфонічним оркестром. Грають і співають навіть ті, хто вперше побачив інструмент в таборі. І ті, хто позбавлений слуху і голосу, - в прямому, медичному сенсі цих слів.

Ми вибрали для вас найвлучніші цитати про навчання, геніальність та особистість кожної дитини:

"Кожна дитина – геній. Але якщо риба буде оцінювати свою успішність по тому, як високо вона може залізти на дерево, вона буде думати, що вона дурна. Говард Гарднер говорив: «Питання не в тому, наскільки розумна ця дитина. Питання в тому, як саме вона розумна». Ми робимо величезну помилку в освіті, використовуючи дуже вузьке визначення таланту, яке виключає з життя багатьох людей. Кожна дитина талановита. Завдання вчителя – допомогти їй це виявити. Відсутність таланту – це не проблема учня, це проблема вчителя.

Хтось думає, що стає краще, видавлюючи вниз іншого. Я в це не вірю. Я вірю, що ми стаємо кращє, коли допомагаєм комусь піднятися. Я вчу дітей допомагати іншим зростати. Освітня система, побудована на змаганні, відштовхує. У класі з 500 дітей ви можете отримати одного переможця і 499 тих, хто програв. Це знищує мотивацію і натхнення. Ті, хто програв – не лузери. Вони просто вивчають світ по-іншому. Music Camp International заснований не на змаганні, а на співпраці, де ми всі підтримуємо один одного, визнаємо унікальність один одного, надихаємо один одного. У цьому «сіль» нашої методики.

Деякі діти малюють мелодії або фрази, щоб зрозуміти їх. Я можу застосувати 20, 30, 50 різних способів навчання одному навикові. Якщо учні зараз не можуть щось зробити, це моя вина і моя проблема. У мене було багато дітей, які відкривали в собі співочий голос за один-два дні. Але були й такі, у яких це взяло шість місяців. Тому що у багатьох це заховано глибоко всередині, іноді потрібно багато часу, щоб знайти шлях назовні.

Я ніколи не зустрічала дітей, яким «ведмідь на вухо наступив». У 1990-ті я займалася музичною терапією з сиротами, у яких були фізичні травми. Це забирало багато часу. У мене був дорослий учень, у якого в мозоку було зруйновано мозолисте тіло – ділянка, що з'єднує півкулі і взагалі всі відділи мозку. Навчання йшло неймовірно важко, я думала, нічого не вийде, але я помилялася. Деяким потрібно більше часу на навчання, і ніколи не знаєш, скільки саме. У мене було близько 50 000 учнів, і кожен раз наступав момент, коли дитина дивувала мене.

Діти, працюючи разом, проводячи разом час, починають цінувати іншу людину, навіть якщо вона відрізняється від них, якщо вона слабозора, або живе в бідному районі. Я намагаюся вчити дітей любити один одного, цінувати один одного, і якщо хтось відрізняється – радіти цьому. Якщо всі будуть нормальними, якщо всі будуть такими, як я, яким нудним місцем буде цей світ.

Діти неймовірно розумні, вони все розуміють. Більшість вчителів недооцінюють їх. Вони дивляться в свої книги, думають: «Так, що ми будемо проходити?» Це безвідповідальне ставлення. Учитель не повинен дивитися в книгу, він повинен вести за собою. Урок повинен бути позитивним, динамічним, енергійним. Вчителю потрібно бути швидше учнів. Якщо я не поставлю їх у становище тих, що наздоганяють, буду наздоганяти сама, а це прямий шлях до катастрофи.

Поведінка – не проблема дітей, а проблема вчителів. Дітям подобається, коли з ними поводяться серйозно, як з дорослими. Їх не потрібно осаджувати, з ними потрібно говорити як з рівними. Якщо ви спочатку погано ставитеся до дітей, намагаючись отримати над ними контроль, вони в піку вам будуть неконтрольованими. І ще потрібно почуття гумору.

Багато вчать однаково: «Якщо ти зрозумів – ти розумний, а якщо ні – то не дуже». Але це неправильно, це жахливо. Я буваю на конференціях викладачів, де зустрічала професорів, які говорять: «Я викладаю вже 20 років, я буду вчити так, нічого не зміню». Мені шкода їх студентів. Це безвідповідальне ставлення. Я абсолютно впевнена в тому, що в день, коли ми перестаємо вчитися, ми повинні перестати вчити. У школах зараз є безліч вчителів, які перестали вчитися 20 років тому.

У таборі Music Camp Kharkiv 2/3 учнів – дівчинки. Це віддзеркалення суспільства, а не реальних відмінностей. Я вчу всіх дітей, я люблю всіх. Але хлопчиків частіше відводять в спортивні секції, не розуміючи, що він може бути і спортсменом, і займатися музикою. Я думаю, це стереотип, і я хотіла б це змінити."

1. Я ВСЕ ОДНО РОЗУМІЮ, ЩО ПОГАНИХ ДІТЕЙ ВІД ПРИРОДИ НЕ БУВАЄ
Вона не "спеціально мене доводить". За поганою поведінкою завжди стоїть певна причина, якась незадоволена важлива потреба.

2. НАМАГАЮСЯ ЗБАГНУТИ, ЧОМУ НАСПРАВДІ ДИТИНА ПОВОДИТЬСЯ "ПОГАНО"?
Утома? Голод? Нестача уваги? Страх? Бажання підтримки?.. Шукаю причину.

3. ДОПОМАГАЮ ДИТИНІ ВИРІШИТИ СПРАВЖНЮ ПРИЧИНУ ПРОБЛЕМИ
Підказую або показую, як це можна зробити (кілька варіантів на вибір). Чи робимо це разом.

4. ДОЗВОЛЯЮ ДИТИНІ ПОСУМУВАТИ, ВИЛИТИ НЕГАТИВНІ ЕМОЦІЇ
Їй насправді неприємно, що все не так, як вона хоче. Не заперечую і не применшую почуттів дитини, уникаю порівнянь з іншими людьми, не намагаюсь одразу чимось відволікти. Кожна людина має право посумувати через втрату чи неможливість отримати бажане, після цього стає легше, негатив не приховується і не накопичується всередині. А якщо забороняти проявляти негативні емоції - вони все одно нікуди не подінуться, і дитина знайде слабшого за себе, щоб вилити їх в агресивний спосіб.

5. РОЗДІЛЯЮ СУМ ДИТИНИ. ПІДТРИМУЮ. ОБІЙМАЮ. НАЗИВАЮ ЕМОЦІЇ
Навіть якщо щось заборонено, і дитина засмутилась - пропоную обійнятися і спокійно кажу, що це справді заборонено. Також озвучую емоції дитини та свої власні: "Я розумію, що тобі сумно", "Мені теж нудно чекати в черзі", "Тобі прикро, що впав, і боляче. Але зараз стане легше". Розуміння своїх емоцій допомагає їх опанувати і виразити в безпечний для всіх спосіб - розказати, поплакати, обійнятися тощо. Пропоную різні прийнятні варіанти вираження своїх емоцій, щоб у дитини був вибір окрім агресії.

6. МАЮ ПОВНЕ ПРАВО СКАЗАТИ ДИТИНІ "НІ"
Спокійно, доброзичливо та впевнено. Краще це робити, присівши на рівень очей дитини. Але дозволяю дитині обурюватися моїй силі перешкодити її планам. Вона має право на ці емоції. Також навчаю дитину відчувати міру - пояснюю чи запитую, як вона себе відчуває (наприклад, роздратовано), яка цьому причина (перевтома від надміру ігор) і як можна виправити ситуацію (поспати). Якщо дитина розуміє свої емоції та відчуття, то згодом і сама вчиться говорити "ні", "досить".

... 

Другу половину порад читайте у повній версії нашого буклету: https://drive.google.com/file/d/0BzyJTIZISA5ac1d4S2oybnZ6V00/view?usp=sharing

ЩО РОБИТИ, ЯКЩО ДИТИНА Б'Є ІНШИХ ДІТЕЙ ТА ПОВОДИТЬСЯ АГРЕСИВНО?

Методи боротьби або, краще, допомоги дітям у приборкуванні своєї агресивності мають відштовхуватись не від батьківського відчаю, а від причин, що цю агресивність викликали. 

1. ПЕРЕЗБУДЖЕННЯ НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ
У багатьох випадках агресивні поведінкові прояви та надмірні емоційні реакції пов’язані зі збоями в нервовій діяльності дитини — гіперактивністю, імпульсивністю, дефіцитом уваги і зовсім не є проявом злостивої натури, яку потрібно викорінювати. Більшість агресивних реакцій, спрямованих на інших та себе, є сигналами того, що дитина не справляється з власними емоціями, вразливістю, імпульсивністю та потребує нашої допомоги.
Для того щоб допомогти дітям приборкати свою збудливу нервову систему, важливо дотримуватись виваженого розкладу дня, за якого активні заняття чергуються зі спокійними, та додати до переліку дитячих справ спорт або іншу діяльність, що дозволяє зняти нервове напруження та вивільнити зайву енергію. Так, батькам радять організувати відвідування дітьми гуртків з плавання, орієнтування на місцевості, тенісу та інших видів спорту, в яких навантаження є монотонним та не пов’язаним із протиборством. При цьому види спорту, що стимулюють сильне емоційне збудження та передбачають суперництво із застосуванням сили проти інших, — не рекомендовані.

2. НАКОПИЧЕННЯ НЕГАТИВНИХ ЕМОЦІЙ
Відсутність необхідного мінімуму фізичної активності шкідлива і для дітей, що не мають проблем із саморегуляцією. Дитяче тіло потребує руху та навантажень, зокрема й через те, що саме в такий спосіб діти «вистрибують», «вибігують», «витанцьовують», «викрикують» не лише фізичну енергію, що накопичується під час сидячих навчальних занять, а й знімають психологічну напругу. Вони звільняються від негативних емоцій, що виникають через необхідність контролювати себе, слухаючи вказівки та виконуючи завдання дорослих. Також негативні емоції накопичуються і через критику, зауваження, повчання, яких неможливо уникнути ні вдома, ні в садочку, ні в школі.
Саме тому дитині треба давати час та можливість «побіситися», як би це не різало батьківське, а особливо вчительське вухо.
Психолог Вікторія Горбунова завжди пропонує батькам такі собі хвилини «дозволеної агресії», в які діти мають змогу звільнитися від усього накопиченого. Пропонуєю битися подушками, просить дозволяти кричати: «Ти на мене злий і хочеш викричатись — кричи! Я дозволяю. Я розумію, що могла роздратувати тебе». Пропонує спробувати попхатися, повправлятися в боротьбі або армрестлінгу чи інших вправах та іграх, гарно підійде витискання одне одного з окресленої території, впираючись долонями, та таке інше.
Варто пам’ятати, що втримати енергію в собі надзвичайно важко навіть дорослій людині, а діти, які не мають змоги позбавитись накопиченого негативу у дозволений, прийнятний спосіб, спрямовують його на інших, на слабших, на тих, хто не може заборонити це робити, — на однолітків або й молодших.

3. БРАК ІНШИХ ВАРІАНТІВ РОЗВ'ЯЗАННЯ КОНФЛІКТУ
Величезна кількість непорозумінь виникає через те, що батьки вважають багато речей очевидними, переконані, що діти сприймають усе так само, як і вони, впевнені, що різнотлумачень однієї події бути не може, а тому і не витрачають часу на узгодження думок. Що ж відбувається насправді?
У багатьох родинах немає традицій обговорення подій, уточнення розуміння почутого та побаченого, розкриття власних переживань, тлумачення причин своїх учинків та вчинків інших, аналізу того, як люди впливають одне на одного та подібних роз’яснювальних розмов. Діти вимушені самостійно доходити якихось висновків, і часто ці висновки, як у зіпсованому телефоні, лише віддалено нагадують те, що малося на увазі. 
Діти б’ються між собою з багатьох причин, і значну частину з них можна нейтралізувати, узгоджуючи смисл. «Чому ти його побив?» — «Він противний!» — «Що значить «противний?» — «Він дивився на мене і противно гиготів!» — «А чому ти думаєш, що він гиготів через тебе?» — «А через кого?» — «Я не знаю. Ти запитував?» — «Ні, я підійшов і врізав, щоб не гиготів!» — «А якби запитав, що б він міг тобі відповісти?» — «Ну... Може, він щось згадав, якийсь жарт чи анекдот». — «А ще які варіанти?» — «Може, його розсмішив хтось за моєю спиною». — «Може, в нього просто був гарний настрій?» — «Може». — «Бачиш, а ти подумав, що він хоче тебе образити, і став битись... Що плануєш робити наступного разу?» — «То що, хай собі гигоче?» — «А ти як думаєш?» — «Я його спочатку запитаю, а потім вирішуватиму, хай гигоче чи ні».
З дітьми варто обговорювати все і в деталях, показувати, наскільки різними можуть бути причини одного й того самого вчинку і наскільки по-різному може вчиняти людина, керуючись однією й тією ж причиною.

4. ВЛАСНИЙ ПРИКЛАД БАТЬКІВ
Часто дитяча агресивність своїми корінцями впирається у світогляд, який має місце в родині. І якщо дорослі розуміють, що між чорним і білим, правильним і неправильним, добром і злом є багато нюансів та відтінків, — то для дітлахів усе зводиться лише до двох полюсів. Навіть морально правильні, доброчесні батьківські переконання дуже особливо, по-своєму вкорінюються у дитячих голівках, стають жорсткими, однозначними, обростають ярликами та прізвиськами: «Якщо не ділишся — жмот», «Якщо скаржишся — ябеда», «Якщо не даєш списати — заучка», «Якщо розповів правду вчителю — зрадник»... До того ж фізичний опір та сила часто сприймаються як найшвидший і найдієвіший спосіб розібратися з усіма тими «козлами, ябедами та зрадниками». Особливо це стосується хлопців, які подекуди сприймають агресивність як обов’язковий атрибут мужності.
Хлопчакам, аби відстояти своє право називатися чоловіками, нічого не лишається, як вдаватися до чоловічих дій — стусанів, штурханів, ударів, прийомів — як не назви — агресії. З одного боку, ці навички і справді важливі, з іншого — така форма поведінки стає проблемою, особливо тоді, коли починає застосовуватись завжди і всюди, закріплюється як єдино можливий спосіб реагування на ситуацію. У дітей формується своєрідний умовний рефлекс: якщо тебе зачіпають — бийся. Власне, вони втрачають інші стратегії розв’язання конфліктів, окрім силових. І тут важливо розширювати спектр реакцій, допомогти збагнути, що існують й інші, часом ефективніші способи вирішувати проблеми. 
Найдієвішим способом розширення поведінкового репертуару дітей є створення такого простору взаємодії, в якому бійка втрачає свою привабливість. Можна організовувати спільні захопливі дитячі або дитячо-дорослі ігри, в яких існує спільна, командна діяльність. Це можуть бути навіть і змагання між командами, єдине, що бажано, — щоб винагороду отримували і переможені, і переможці, а також щоб не було насміхань та принижень і кожен міг відчути успіх. Випікання тістечок, малювання спільної картини, пошук скарбів, навіть підготовка вечірки-сюрпризу на день народження друга — все це стане середовищем, в якому, замість битися, діти (звісно, за дорослого прикладу та підтримки) можуть опанувати нові стратегії — цікавитися думкою іншого, поступатися своїм бажанням, якщо воно заважає досягненню спільної мети, брати на себе відповідальність за рішення, координувати дії, домовлятися, досягати згоди.

(с) уривок з книги психолога Вікторії Горбунової "Виховання без нервування

ЩО РОБИТИ, ЯКЩО ДИТИНА НЕ МОЖЕ ПОСТОЯТИ ЗА СЕБЕ? 
(уривок з книги психолога Вікторії Горбунової "Виховання без нервування")

Діти, які самі не можуть постояти за себе, — одвічний 
об’єкт дражнилок та знущалок. Їх ображають, забувають запросити до гри або дають найостанніші, найпринизливіші ролі, забирають смаколики та привласнюють іграшки, ніколи не діляться секретами, обманюють, штурхають, дражнять, прозивають, а в підсумку — підставляють перед дорослими та роблять винними у пустощах та капостях. Вибратись із цього зачарованого кола буває неможливо. Часто єдиний вихід — переїхати, змінити двір та школу. Однак і це не завжди допомагає. На новому місці дитина ризикує наступити на ті самі граблі. Звідки вони взялися і хто їх туди поклав — головні запитання, на які варто відшукати відповідь, аби допомогти маленьким жертвам власної беззахисності.

Варто знати, що всі знущання починаються з дозволу — дитина дозволяє ображати себе, бити, користуватись собою. І справа зовсім не в тому, що бракує фізичної сили, аби зупинити зазіхання. Буває так, що під кпини потрапляють діти, крупніші за своїх однолітків, тоді як найлютішими кривдниками стають низенькі та дрібненькі чортенята. Внутрішньо впевнена дитина, навіть якщо вона не володіє жодним із бойових мистецтв, знайде спосіб зупинити зазіхання — вона скористається словом, відійде, відшукає для себе іншу компанію, але ніколи не терпітиме принижень.

1 "ЗАЛЮБЛЕНІ" БАТЬКАМИ
Роль зацькованого звіряти найчастіше випадає дітлахам, які затісно зв’язані з батьками. Тим, кого дражнять маминими дочками-синочками, кому виносять на вулицю полуницю зі сметаною, хто ходить у шапці та теплих штанцях до самого літа, а в дощ сумує біля вікна, дивлячись, як танцюють у калюжах однолітки. Якщо дитина страждає від надлишкової уваги (гіперопіки), вона не може вибудувати чітких та міцних меж власного Я. В неї відсутні навички саморегуляції, бо в них немає жодної потреби. Абсолютно все: що вдягати, дивитись, читати, коли їсти, вкладатися, гуляти, як спілкуватись, дружити, реагувати... вирішують турботливі дорослі. А отже і шанси зростити відповідальність за власне життя у такої дитини — близько нуля. Дітей, за якими завжди майорять мами чи бабусі, зневажають. Їхня несамостійність у поєднанні зі зверхністю (яка, щоправда, швидко сходить і перетворюється або на невпевненість, або на злість) дратує. Збалансована рівність — головне правило гарних взаємин. Для розвитку цього відчуття у власної дитини варто зупинитись у постійних підкресленнях її винятковості та кращості, бути чесним в оцінці її досягнень та перестати порівнювати з іншими. Коментарі на адресу інших дітей типу «Подивись, який противний та невихований хлопчик» також варто замінити на зваженіші: «Цей хлопчик помилився». Окрім того, більшу повагу завжди має той, хто є джерелом цікавих ідей.

ВИРІШЕННЯ: Дітлахи не можуть самі постояти за себе, бо не мають такого досвіду, за ними завжди стоїть хтось інший. Тож розв’яжіть руки своєму маляті. Створюйте для нього можливість пробувати, вирішувати, робити вибір, помилятися та виправляти помилки. А почати можна хоча б із рішення «не доїдати весь суп».

2 ПІД БАТЬКІВСЬКИМ КРИЛОМ. ЧИ ЗАВЖДИ ПОТРІБНО ЗАХИЩАТИ ДІТЕЙ?
Звісно, дітлахів потрібно захищати. Але лише в тому випадку, якщо вони не можуть зробити цього самі. Дорослий як стіна має виростати між своєю дитиною та її кривдником, якщо той значно старший та сильніший. Тоді малюк і всі навколо знатимуть, що краще цю дитину не чіпати. Однак якщо захист має місце там, де дитина може сама розв’язати свою проблему або й не зауважити її (адже штурхани, хвилинні суперечки та непорозуміння є звичайним елементом дитячих взаємин), вона втрачає свою привабливість як друг.

ВИРІШЕННЯ: Отже, спостерігаємо і не втручаємось доти, доки нас про це не попросять — словом, поглядом, сльозою, але попросять.

3 ПІД ПОСТІЙНИМ БАТЬКІВСЬКИМ КОНТРОЛЕМ
Часто зазнають нападок і діти, які замість емоційної близь кості перебувають під невсипущим батьківським контролем. Гіперконтроль — ще одна особливість виховання, яка не сприяє розвитку міцного та впевненого Я. За постійного батьківського контролю та жорстких правил дитина не має ні права голосу, ні права рішення. Життя таких малюків скидається на перебування у виправній колонії — суворий режим, безліч заборон та відпрацьована система покарань — від понаднормової праці до подовження строку ув’язнення. Потрапляючи в дитячий колектив, малюк, привчений до того, що «старших треба слухатись завжди і у всьому», переносить цю стратегію на взаємини з ровесниками.
Кажуть «віддай іграшку» — віддає, виганяють із гри — йде, б’ють — не захищається, вимагають, щоб торкнувся язиком заліза на морозі, — робить і таке. З одного боку, дитиною рухає бажання будь-що бути прийнятим до гурту, з іншого —
відсутність досвіду успішного опору змушує коритись навіть абсурдним вимогам.

ВИРІШЕННЯ: Тримати дитяче життя під контролем важливо. Однак важливо і поступово передавати контроль до рук тих, кому це життя належить. Інакше ризикуємо пустити в світ людину, яка завжди потребуватиме вказівок та оцінок іншого і буде готова терпіти будь-які знущання, аби отримати заповітне: «Нарешті ти зробив те, чого від тебе чекали!» Секрет виховання впевненості в собі полягає також і в тому, щоб сумніватися. Чи хотіли б ви, щоб ваша дитина покірливо пішла у гості до ввічливого незнайомця або ж взялася перепливати річку, бо так велів ватажок дитячої компанії, ще варіант — віддала свій телефон старшокласникам? Перелік можна продовжувати. Скажете, що за дурниця? А як же тоді «старших треба слухатись?» Хіба котрийсь із цих прикладів пропонує інше? Передавати контроль — це не лише менше вказувати та більше довіряти власному вибору, це й розвивати критичність мислення. Усі люди можуть помилятися — і дорослі, і старші. І дитина має право і на власну думку, і на незгоду, і на непокору. Вона має право сказати тверде «ні». Якщо вона може не погодитись із власними батьками — вона зможе відстояти себе і в будь-якій іншій ситуації також.

4 ВІДСТОРОНЕНЕ БАТЬКІВСТВО
Нелегко боронити межі свого Я й дітям, які не мають жодного контакту із дорослими та змушені самотужки опановувати усі премудрості міжлюдських взаємин. Мається на увазі той спосіб співжиття, за якого дитина існує ніби в паралельному до батьківського світі. Її вважають маленькою та нетямущою, а тому дорослі не залучають її до сімейних обговорень будь-чого та не обтяжують себе поясненням сказаного. За такого варіанту малюк складає пазли того, як правильно взаємодіяти з іншими, навмання. Він часто чує «нікому вірити не можна», але, не знаючи, що йдеться про татове ставлення до політиків, переносить цю тезу на всіх і вся. Що вже казати про «краще не висовуватись», «мовчи — ціліший будеш» або й народно-мудре «мояхата з краю». Поступливість, покора сильнішому, відмова від захисту власних інтересів та мовчазне прийняття образ можуть бути наслідками хибних висновків, зроблених на основі татових слів чи маминої поведінки не тому, що вони саме це мали на увазі, а тому, що не пояснили ні змісту своїх слів, ані причин учинків.

ВИРІШЕННЯ: З дітьми треба говорити — золоте правило виховання сильного Я. Не читати нотації чи розмірковувати вголос, а саме говорити — будувати діалог. Запитання та відповіді, сумніви, перепитування, уточнення, незгода, критика, приклади, доведення свого, ілюстрації з життя та книжок, залучення до розмови третього — і так знову і знову. Не зайве й зіграти ту чи іншу ситуацію, наприклад непорозуміння з друзями. Спробувати поводитись по-різному та думати, як на це можуть зреагувати друзі.

І НАЙГОЛОВНІШЕ - ПОХВАЛА ЗА ЗУСИЛЛЯ, А НЕ РЕЗУЛЬТАТ
Маленьке Я міцніє у досягненнях та перемогах. Тож створюймо ситуації, в яких малюк досягатиме чогось нового, нехай дрібного для нас, але такого важливого для нього. І головне — зауважуйте досягнення, вітайте їх та відзначайте. Варто пам’ятати, що значення має не результат, а зусилля, докладені для його досягнення. Для нас, дорослих, перестрибнути через калюжу, зіскочити з пенька або перемахнути через лавку у парку — нічого й робити, для трирічного ж малюка — це геройство. Справжнім досягненням для восьмирічного є підсмажити яєчню, у десять років — самому доїхати приміським автобусом до бабусі на дачу, дванадцятирічна дівчинка може пишатися, що відмовила залицянням старшокласника, у п’ятнадцять гордості додасть самостійний вибір вишу або заробляння власних кишенькових грошей. Будь що зі зробленого дитиною, якщо це пов’язане із доланням якихось внутрішніх перешкод, сумнівів, невпевненості, страхів, додає віри в себе та формує готовність тримати удар і відповідати на виклик.

(с) Вікторія Горбунова, "Виховання без нервування"

Вправи для розвитку пам'яті у дітей

ВПРАВА ДЛЯ НАЙМОЛОДШИХ

Запропонуйте дитині перед тим, як вийдете на прогулянку, назвати всі деталі гардеробу, які їй знадобляться. Називати їх потрібно саме в послідовності вбирання. Коли виконуватимете цю вправу вперше, одяг дитині можна показати, проте наступного разу малюк  зможе розповісти про нього просто з уяви. Цей момент і є визначальним для тренування пам’яті.

РОЗВИТОК ЗОРОВОЇ ПАМ’ЯТІ

Придбайте кілька наборів з картками, на яких зображені різні предмети та істоти – тварини, птахи, посуд тощо. Запропонуйте дитині вибрати 10 карток та, дивлячись на них, скласти оповідання, у якому слід згадати усі 10 зображень. Така вправа сприятиме розвитку не лише пам’яті, а й мовлення

РОЗВИТОК  ОБРАЗНОГО МИСЛЕННЯ

Назвіть дитині будь-яких 5 слів (згодом кількість збільшуйте)  і  складіть з ними речення. Чим фантастичнішим воно буде, тим швидше дитина запам’ятає запропоновані слова. До прикладу:  ворона, дзеркало, сережки, вовк, каша. «Ворона дивилася у дзеркало, милуючись сережками, а потім запросила у гості вовка й пригостила його кашею».

ЗАПАМ’ЯТОВУЄМО ЦИФРИ

Для того, щоб дитина легко запам’ятала цифри, слід пов’язати їх вигляд  з тим чи іншим образом або асоціацією. Наприклад, цифра 4 схожа на перекинутий стілець,  8 – на окуляри або 2 бублики. Цифру 2 можна асоціювати з лебедем, 6 – з навісним замком, 7 – з кочергою тощо

ПЕРЕКАЗ ТЕКСТУ

Для запам’ятовування тексту використовують піктограми – малюнки, які містять певну інформацію. Наприклад: У білочки день народження, до неї прийдуть гості (малюнок торта зі свічкою). Вона захотіла спекти торт, але у неї закінчилося борошно (перекреслений мішечок). Вона пішла у магазин, але він був зачинений (навісний замок).

 Розглядаючи свої малюнки, дитина пригадає зміст тексту

ЧАСТИНИ МОВИ

Розкажіть школярам про велику країну під назвою Морфологія. У  1-му будинку мешкають іменники. На 1-му поверсі – істоти та неістоти. На 2-му – назви власні та загальні, на 3-му – іменники однини та множини, але вони розташовані у 4 кімнатах: у 1-й– іменники однини чоловічого  роду, у 2-й – жіночого роду, у 3-й – середнього роду, а в 4-й – множинні, які не належать до жодного роду.

ЗАПАМ’ЯТОВУЄМО РУХИ

Вигадайте послідовність простих рухів , домовившись, що це таємничий танець улюбленої героїні (чи героя). Роблячи крок уперед, вона підходить до вікна, далі, побачивши, що прилетів дракон, робить три кроки назад, далі – два кроки праворуч, щоб дійти до шафи, та присідає, щоб сховатися тощо. Головне – щоб дитина повторювала рухи у певній послідовності, тренуючи пам’ять та увагу.

Детальніше: http://short.media/education/short7-vprav-dlya-rozvytku-pamjati-dityny © short.media

Ось що треба робити, якщо ви не хочете виховати дітей грубіянами:

1. Перестаньте їх боятися.

Якщо дитина вередує, а ви панікуєте, щоб виконати будь-яке її бажання, це формує у неї невірні уявлення. Вона звикає до істерик і сліз як до способу домогтися свого. Звичайно, іноді побалувати дитину приємно, але не перестарайтеся.

Задумайтеся, чи не надаєте ви своїм дітям незаслужені привілеї. Це часто відбувається, коли батьки задовольняють будь-яку забаганку, щоб заслужити визнання і любов, або прагнуть дати дітям те, чого не мали в дитинстві.

Навчіть їх різниці між «я хочу» і «потрібно».

2. Перестаньте їх виправдовувати.

Не варто применшувати роль поганої поведінки. Не треба виправдовувати істерики фразами типу «всі діти такі» — це лише зміцнить у дитини думку, що вона все робить правильно.

Чим довше ви терпите, тим складніше буде припинити шукати виправдання поганої поведінки. Встановіть дисципліну, засновану на любові: приділяйте увагу правилам, манерам і справам, але не забувайте і про потреби дітей.

Пам’ятайте: ваша задача — задовольняти їхні потреби і приборкувати їх бажання.

3. Не забороняйте іншим відчитувати їх.

Раніше вважалося нормальним, що вчителі та інші дорослі відчитують неслухняних дітей, але тепер це не вітається. Багато матерів вважають за краще виховувати своїх дітей, не втручаючись у життя інших.

Дозвольте іншим дорослим відчитувати вашу дитини (в розумних межах, звичайно). Наприклад, якщо вона погано поводиться на уроці, вчителька має право зробити їй зауваження.

Встановіть з нею контакт, і вона допоможе вам слідкувати за поведінкою і манерами дитини в школі.

4. Припиніть їх балувати.

Щодня задавайтеся питанням: чому я вчу дітей? Допомагаю я їм придбати навички та вміння, необхідні для повноцінного функціонування у дорослому житті?

Наприклад, даючи їм гроші, задумайтеся: чи навчаєте ви їх поваги, дисциплінованості, відповідальності і відкладеної винагороди?

Цього неможливо навчити, якщо завжди давати їм те, що вони хочуть.

5. Перестаньте спрощувати їм життя.

Жодні батьки не хочуть ускладнювати життя дітей, але іноді корисно привчити їх до праці і терпіння.

Простий приклад: ви сидите в ресторані, і дитина починає соватися від нудьги. Не варто відразу давати їй планшет, щоб вона відвернулася і залишила вас у спокої. Навчіть її терпіти і придумувати розваги без допомоги гаджетів.

Ще один спосіб навчити дитину цінувати працю — просити її допомогти в хатніх справах, навіть якщо у вас є прислуга.

Якщо дитина мріє — це прекрасно, але підкресліть, що амбіції нічого не варті без праці.

Вірте у своїх дітей, будьте з ними чесні, завжди приходьте на допомогу — і вони виростуть впевненими і слухняними не з страху, а з поваги, на якій будуються по-справжньому хороші манери.

ПРОВИНА, СОРОМ і ОБРАЗА - яка цьому альтернатива?

Почуття провини дуже схоже на почуття сорому, і вони часто «крокують» поруч. У них є спільне – і те, і те проростає з невпевненості в собі. Але вина – це сприйняття своїх дій, сором – сприйняття самого себе. «Я винен у тому, що зробив. Мені дуже соромно через те, що тепер про мене подумають».

Ще почуття провини схоже на почуття образи. Образу часто демонструють, щоб інший відчув себе винним. І вина, і образа – інструменти маніпуляції, яких не повинно бути в здорових стосунках. «Він мене образив, і я буду старанно вдавати образу, щоб він зрозумів, наскільки винен, нехай помучиться. А я його прощу, коли він дуже красиво удасть каяття».

Учіть дитину відповідальності, не нав’язуючи їй почуття провини й сорому. Для цього ваші слова не повинні містити оцінку самої дитини («Ти поганий, безвідповідальний, неохайний!»). Використовуйте Я-повідомлення. Відділяйте свої почуття від дитини. Не «ти ганьбиш мене», а «я почуваюся некомфортно». Не «ти мене засмучуєш», а «я засмучуюся, коли…». Не аналізуйте провини дітей при свідках. «Розбір пілотажу» виключно тет-а-тет. Інакше ви породжуєте почуття сорому. Сором – невпевненість в собі. Відповідальність – впевненість.

- Завжди допомагайте дитині зрозуміти взаємозв’язок між її діями і результатом.
- Навчайте особистим прикладом. Самі позбудьтеся відчуття провини та сорому. Однієї відповідальності достатньо.
- Не привчайте формально просити вибачення, а запитайте «Що сталося? Чому це погано? Як виправити ситуацію?»
- Поставте їй запитання: «Як ти думаєш, що відчуває людина, з якою ти так учинив?», «Що б ти відчував на її місці?», «Чого б ти хотів на її місці?», «Що ти тепер можеш зробити, щоб усе виправити?».

Книга «Самостійна дитина, або Як стати «лінивою мамою», Анна Бикова, 2017.

Чому діти кажуть неправду?

Розглядаємо причини, наслідки та способи боротьби з дитячою звичкою говорити неправду.

Батьків, педагогів часто мучить питання – чому дитина бреше? Що її до цього спонукає? Часто дитяча брехня захоплює дорослих зненацька.

Діти брешуть з тих же причин, що і дорослі: аби їх прийняли у компанії, аби отримати увагу, певний статус, завдати комусь болю, чи через страх наслідків викриття неправди.

Та брехня може стати поганою звичкою, бо діти ще не розуміють значення правди так, як її розуміють дорослі. Давайте разом розбиратися, чому ж діти брешуть.

1. Фантазія – не брехня

Один різновид брехні – це видавання бажаного за дійсне. Дитина може розказувати про поїздку в якесь цікаве місце, де вона ніколи не бувала, але хотіла потрапити. Інша дитина може повірити, дорослий, який знає правду, замислиться над тим, що стало поштовхом для такої поведінки. А діти створюють власну реальність, знаючи, що у них точно є вдячні слухачі.

Корисні підказки. Правда чи брехня?

Як стверджують психологи, цей етап мине в 7-9 років, бо в цей період образне мислення знижується, а однолітки стають менш довірливими. Використайте цей період для навчання. Якщо ви почули відверту брехню від дитини, будьте обережні у словах. Не опускайтесь до образ чи звинувачень, покажіть, що ви знаєте про брехню, але не сердитесь. Дитина так само вчиться, що не потрібно брехати. Якщо брехня є результатом прихованих бажань, поговоріть про те, як ці бажання втілити в життя.

Що стосується дошкільнят, вони часто не можуть чи не хочуть відрізняти правду від брехні. Для них Білосніжка, трансформери чи ніндзяго – реальні персонажі, які десь існують. До семи років не варто очікувати від дитини вміння відрізняти правду від фантазії. І не знищте в дитині потяг до фантазування, можливо, ви лишаєте світ без визначного письменника.

2. Вигадані персонажі як елемент реальності

«Хто розлив сік? Це зробило тигреня Макс, воно заходило в гості» – щось подібне можна почути від дошкільняти, адже вигадані персонажі для них так само реальні, як і живі люди. Їм подобається жити у власному світі. Цінуйте уяву дитини та насолоджуйтесь цим етапом, розвивайте дитячу фантазію (і свою власну). Дорослі часто вважають, що важливо, аби все спиралось на реальність, але це не завжди має сенс. Світ дітей – це не тільки те, що є насправді. Вони вигадують, бо це інколи допомагає впоратися з реальним світом, з цими дорослими реаліями, які так складно контролювати.

Якщо ви помітили, що дитина звинувачує уявного друга, запитайте про деталі. Так ви швидше дізнаєтесь правду. Разом з тим запитайте себе, чому малюк хоче, аби ви думали, що він цього не робив. Можливо, ви надто бурхливо реагуєте на різні ситуації?

3. Бажання порадувати

Діти часто брешуть, бо хочуть порадувати батьків. Якщо у них з’явиться відчуття, що сказане викликає позитивні емоції в оточуючих, то неправда вже не вважатиметься за чимось поганим. Вони часто роблять вибір на користь формування гарного враження зараз, забуваючи, що потім, коли брехня розкриється, ймовірніше за все буде покарання. Дитина робить це без злого умислу, бо хоче, щоб мама просто посміхнулась та сказала «дякую». З часом прийде розуміння, що така тактика не спрацьовує, тому потрібно відразу говорити правду, а ще краще – виконувати прохання.

4. Страх від очікування наслідків

Діти бояться бути покараними, тому брешуть. Страх стирає відчуття провини за сказану неправду. Особливо це актуально для родин, де практикують тілесне чи моральне покарання за провину. Діти, які бояться кари, скажуть усе, аби уникнути її.

Підозрюючи щось неладне, просто скажіть: «Обіцяю, що не буду сердитися за поганий вчинок». І дотримуйтеся свого слова, адже дитина вам довіриться. Слухайте спокійно, запитайте, чому так трапилось, і допоможіть виправити ситуацію. Поясніть, що ви можете розлютитися на брехню, а не на помилку. Кращий спосіб позбавити дитину звички обманювати – підтримувати, коли вона говорить правду.

5. Усвідомлена брехня

У певний момент періодична брехня може перетворитися на звичку. Дитина хоче надурити, її стосунки з оточуючими будуються на брехні. Основна причина такої поведінки – невдоволеність реальним життям та постійні побоювання реакції батьків (зазвичай малечу не хвалять у жодному випадку). Діти брешуть тому, що їх навчили, що вони погані. Найчастіше дитина бреше не тільки оточуючим, але й собі, і починає жити у власному вигаданому світі. У цьому випадку допоможе консультація сімейного психолога, бо потрібно, аби й батьки переглянули власну поведінку.

6. Бажання справити краще враження

Діти брешуть, бо хочуть справити враження на інших. Наприклад, син розкаже друзям, що на змаганнях пробіг швидше за інших, а донька розкаже батькам, що з математики отримала 12 балів, правда, вчителька записала їх у свій блокнот, а не в щоденник. Часто це відбувається задля маскування невпевненості. Спроба бути краще за своїх однолітків може стати причиною відвертої брехні чи перебільшеної правди.

Якщо ви спостерігаєте, що дитина бреше, аби справити враження на інших, попрацюйте над її самооцінкою. Та спершу поговоріть, до чого може призвести подібна поведінка. Також допоможіть налагодити контакт з однолітками без брехні. Хваліть за зусилля, а не за результат.

Що можуть зробити батьки та вчителі

Передусім важливо зрозуміти причину брехні. Немає жорстких рекомендацій, які стануть панацеєю в усіх випадках, проте є загальні рекомендації:

1. Якщо це брехня через брак уваги, то можна не робити акценти на ситуації, а одразу перейти до нейтралізації першопричини проблеми. Починайте працювати над підвищенням самооцінки дитини, спілкуйтеся з нею, покажіть її значущість.

2. Коли ситуація ускладнилась, але не є критичною, зробіть зауваження, типу: «Твоя розповідь звучить, наче казка. Може, ти розкажеш мені, що відбулося насправді?». У такий спосіб ви можете звернути увагу на поведінку дитини і спонукати її казати правду.

3. Серйозну проблему потрібно вирішувати більш радикально. Це актуально передусім для школярів старше 10 років. Дайте зрозуміти дитині, що брехня може призвести до поганих наслідків чи незначного покарання (не користуватися ґаджетами, не отримати частину кишенькових коштів тощо). Системна чи серйозна брехня тягне за собою більш серйозні покарання.

5. Влаштовуйте перевірку правдою. Якщо у класі трапилась якась оказія, і ви знаєте, хто винуватець, дайте можливість сказати правду, навіть якщо спершу була озвучена відверта брехня. Ефективно діє фраза: «Я вийду на 10 хвилин, а потім повернусь, аби озвучити те саме запитання. Якщо ви скажете правду, то проблем у вас не буде».

6. Налаштуйте дитину, нагадавши, що ніхто не ідеальний, всі помиляються. Але кожен може виправитися, зробивши вибір на користь правди.

7. Враховуйте особливості кожної дитини. Наприклад, учень з синдромом дефіциту уваги схильний до імпульсивних відповідей, які схожі на брехню. Дайте йому додатковий час, аби вони могли сформулювати нормальну відповідь. Така імпульсивність заважатиме і вдома, й у школі. Коли це стало перепоною навчанню, разом виробляйте повільніший темп роботи.

Також психологи рекомендують будувати довірливі відносини. Особливо актуально це у спілкуванні з підлітками. Чим старша дитина, тим гірші наслідки можуть бути у гіпотетичної брехні. Наприклад, ви знаєте, що ваш син чи донька пішли на день народження друга. І ви здогадуєтесь, що там буде алкоголь, хоча вас запевняли, що всі питимуть солодку воду. Уявіть, що підлітки пили спиртне і комусь стало погано, чи вони втрапили в халепу. У цій ситуації ви хотіли, аби дитина зателефонувала і попросила про допомогу, чи збрехала, лякаючись покарання? Побудова довірливих відносин вимагає часу, тому варто «починати з учора».

Чого робити не варто

Не називайте дитину брехуном, це жахлива помилка. Ця проста фраза може травмувати та мати погані наслідки. Якою б не була мотивація першої брехні, наступного разу в голові буде думка: «Мама все одно не повірить мені, навіщо говорити правду?». Це спричинить погіршення емоційного стану та може породити серйозні комплекси.

Це основне правило. З будь-якою ситуацією можна впоратися, варто приділити більше уваги дитині, адже у кожної неправди є своя причина, і дорослі мають її знайти, аби у майбутньому таке не повторилось.

«Це все через тебе!!!». ВИНА Й ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Один з головних важелів, яким користуються батьки та педагоги, - це плекання почуття провини... «Це ти у всьому винен! Як тобі не соромно. Через тебе все!»
Особливо ефективно працює, як вважають, звинувачення і присоромлення перед усім класом, або родичами.

Батьки, до слова, несвідомо шкодять психіці своєї дитини. Вони просто повторюють те, що самі часто чули в дитинстві. У них немає іншої моделі виховання. Вони й самі, напевно, були б раді позбутися вічного відчуття провини.
Дитина дивиться на світ очима дорослих і до певного віку беззастережно вірить їм: «Якщо мама сказала, що я поганий, значить, так і є»… Дитина звикає відчувати себе винною.

Що ж замість звинувачень та провини? – Відповідальність!
Це коли ми відчуваємо взаємозв’язок між своїми діями та результатом, вміємо регулювати свою поведінку, можемо впливати на хід подій. Це не відчуття провини, а впевненість у собі.

Що відбувається, якщо ми соромимо та нав’язуємо почуття провини? Дитина починає думати, що вона погана, нікудишня. «А якщо я така, то що з мене взяти?». Парадокс: бажаючи зробити дитину відповідальною, насправді ми зміцнюємо безвідповідальність, невпевненість у собі.

Що робить винуватий? Картає себе. Кається. Просить вибачення.
Що робить відповідальний? Виправляє помилку.

Немає нічого поганого в тому, щоб просити вибачення. Погано, коли цим все і обмежується, без виправлення помилок. Дорослі підміняють відповідальність почуттям провини, коли, гучно звинувачуючи, не дають дитині можливість виправити помилку. Або коли змушують дитину просити пробачення, не розібравшись у ситуації: «Ах ти безсовісний! Ти навіщо Михайлика образив? Зараз же проси пробачення!»

Якщо для батьків цілком достатньо розкаяння дитини («Ну, вибач»), з часом виникає звичка знімати з себе відповідальність демонстрацією розкаяння. 
Ви ж безперечно зустрічали дорослих, які каються, потім повторюють провину, знову каються, і так до нескінченності. Ці люди виросли з «винних» дітей, які так і не зрозуміли різницю між виною та відповідальністю.

Книга «Самостійна дитина, або Як стати «лінивою мамою», Анна Бикова, 2017.

ТОП ХОРОШИХ КНИЖОК У ЖИТТІ ДИТИНИ
(за версією психолога Марії Мельник)

12 серпня у просторі для сімей «Halli Galli» відбулася лекція «Хороші книжки у житті дитини», яку прочитала Марія Мельник – дитячий та сімейний психолог, гештальт-терапевт, мама чотирирічного сина. У кінці лекції вона презентувала слухачам найцінніший подарунок - перелік гарних дитячих книжок, що підходять різним віковим групам. А завдяки chytomo.comцей перелік став доступним і нам! Тож читаймо разом з дітьми на втіху всім!

7 міс. – 1,5 роки

Ерік Карл «Дуже голодна гусениця», «З голови до ніг» (Читаріум); серія «Картинки для дитинки» (Навчальна книга «Богдан»); Василь Федієнко, серія «Сторінки-цікавинки» (Школа Харків); «Пограємо з пальчиками» (Зелений пес), Ерве Тюлле «Жива книжка» (Artbooks); «Ріпка» (Махаон); «Ріпка», «Рукавичка» (Аґрафка); «Книжка-шурхітка» (КМ-букс).

1,5 – 3 роки

Олена Разумова «Перша подорож» (Glowberry books); Антон Сіяніка «Історії маленького будиночка» (Glowberry books); «Рік у лісі» (ВСЛ); Сюзанна Бернер, серія «Городок» (Самокат); Моріс Сендак «Там, де живуть чудовиська» (Читаріум); Ервін Мозер «Мануель і Діді» (ВСЛ); «Мій дідусь» (Основи); «Про кита» (ВСЛ); «Улюблені вірші» (А-ба-ба-га-ла-ма-га); «Груффало» (Читаріум); «Цифри і кольори» (Аґрафка); Іван Малкович, Софія Ус «Мед для мами» (А-ба-ба-га-ла-ма-га); Джудіт Керр «До нас на чай заходив тигр!» (ВСЛ); Марійка Луговик «Вовченятко, яке запливло далеко в море» (А-ба-ба-га-ла-ма-га).

3 – 6 років

«П’єр та місто лабіринтів» (ВСЛ); Річард Скаррі «Місто добрих справ», «Найкращий словник» та інші (Ранок); серія «Мій перший словничок» (Ранок); Катерина Міхаліцина «Хто росте у парку» (ВСЛ); Ян Екгольм «Людвігові Хитрому – ура, ура, ура!» (ВСЛ); Майкл Бонд «Паддінгтон» (Ранок); Беатрікс Поттер «Кролик Петрик та інші історії» (Астролябія); Дженні Брум «Анімаліум» (ВСЛ); Олександра та Даніель Мізелінські «Під землею. Під водою» (ВСЛ); Торбен Кульман «Ліндберґ. Історія неймовірних пригод Мишеняти-летуна» (ВСЛ); «Що ховається у лісі?» (ВСЛ); Рут Мартін «Моє дивовижне тіло» (Книголав); «Відверта розмова про це» (КМ-Букс); «Звідки я взявся?» (Віват); Стів Дженкінс «Книга про тварин» (Рабарбар); Анна Копилова «Червона книжечка» (Основи); «Антоніми» (Аґрафка); Катерина Галицька, Ольга Черепанова «Книжка-з’їжка» (Glowberry Books); «Мишачий дім і речі в нім» (Аґрафка); трилогія Тараса і Мар’яни Прохаськів «Хто зробить сніг», «Куди зникло море», «Як зрозуміти козу» (ВСЛ); Брейдін Фернворт «Дзеркалинка» (Основи), серія «Волшебные створки» (Робинс); Кетрін Холаберд, Гелен Крейг, серія «Анжеліна-балерина» (Махаон).

7 – 10 років

Юрій Нікітінський «Тайна старой пекарни», «Таємниця викраденого горщика» та інші детективи (Glowberry Books); Елізабета Дамі, серія коміксів «Джеронімо Стілтон» (Ірбіс); серія коміксів «Смурфи» (Ірбіс); Ейтан Борітцер «Що таке любов», «Що таке смерть» та інші книжки серії «Що таке?» (Чорні Вівці); Роальд Даль «Чарлі та шоколадна фабрика», «Відьми» й інше (А-ба-ба-га-ла-ма-га); Елеанор Портер «Полліанна» (Богдан); Міхаель Енде «Нескінченна історія» (ВСЛ); Діана Джонс «Мандрівний замок Хаула» (ВСЛ); Свен Норквіст, серія «Пригоди Петсона та Фіндуса» (Богдан); Аліс Пантелмюллер, серія «Лотта та її катастрофи» (Школа Харків); Іван Малкович, Ростислав Попський «Куди відлітають риби (А-ба-ба-га-ла-ма-га); класичні казки «Пеппі Довгапанчоха», «Пригоди Мумі-троллів», «Карлсон» і т.д.

Джерело: chytomo.com
Фото: pinterest.com